Jak začínají války. 7 hlavních vojenských konfliktů současnosti

února 2022, se většina Ukrajinců a Evropanů zdála mírumilovně a přátelská (ačkoli značný počet Ukrajinců chápal klam této práce v roce 2014), existuje mnoho konfliktů. Jsou v různých stupních činnosti. Někteří jsou v horké fázi, jiní pomalu doutnají, aniž by přitahovali zbytečnou pozornost obyvatel. Ve všech těchto válkách jsou však lidé, kteří je určitě hledají co nejdříve, zabiti a trpí.

Zaměření shromáždilo sedm aktuálních konfliktů, z nichž každá je jedinečná svým vlastním způsobem a společně tvoří světový obraz války a míru. Bohužel existuje na světě mnohem více válek, ale vybrané příklady jsou původně odlišné a zároveň mají hodně společného (některé z nich jsou dokonce propojeny) a všechny dohromady ovlivňují globální politiku a ovlivňují architekturu World Security Architecture .

Kurdové jsou největší lidé na světě bez vlastního stavu (dále jen Sikh, Roma, Uigur, Katalán). Žijí kompaktně v Turecku, Íránu, Iráku a Sýrii a nazývají tyto země Kurdistán. Na světě je asi 40 milionů Kurdů, více než tři čtvrtiny z nich žijí v Kurdistánu. Stát s tímto názvem měl být vytvořen před více než sto lety podle výsledků Sevre Mírové smlouvy (1920).

Entente uložil Osmanskou říši, ale rozhodující odpor Turků Turků Mustafa Kemal Ataturk vedl k podpisu nové dohody v Lausanne v roce 1923. Už nepředpokládal žádný kurdský stát. V nově vytvořené v Osmanské říši bylo zakázáno dokonce i slovo „Kurd“. Zástupci této etnické skupiny až do začátku 21. století. nazývá se „Mountain Turks“. Jakékoli projevy jejich kultury a dokonce i psaní byly přísně zakázány.

Již v roce 2007 byl starosta Dmitbakir Abdulla Demirbas odstraněn z úřadu za účelem výzvy k tisku otevřených veřejných informací v Kurdštině. Kurdové se však nevzdali svého boje o státnost. V roce 1984 se situace v regionu rozrostla v horký konflikt. Nejradikálnější politická síla Kurdů - Kurdistánská dělnická strana (RPC, založená v roce 1978) - zahájila ozbrojený boj za nezávislost.

V reakci na to turecké úřady vyhlásily v regionu stanné právo a zaslaly tam represivní oddělení. Až do roku 1995 bylo zabito asi 15 000 Kurdů vojenskými střety vládních jednotek s rebely. Během následujících desetiletí bylo zabito dalších 25 000. V 80. a 90. letech se konfliktu zúčastnilo až 200 000 vojáků turecké armády a asi 5-10 tisíc bojovníků kurdských formací. V roce 1999 byl zatčen (zajatý Kurdsem) vůdcem RPC Abdulus Odzhala.

Poprvé byl odsouzen k smrti, ale později byla věta změkčena, což otevřelo cestu k jednání. Změkčení tureckých úřadů v kurdské otázce bylo podmíněno pokrokem v jednáních s EU o tureckém členství v organizaci. A v Bruselu neexistují žádné vojenské operace proti národním menšinám a jejich diskriminace je zakázána. Proto by nikdo nebyl vyjednáván se zemí, kde jsou lidé uvězněni za jakékoli nápisy v jejich rodném jazyce.

Rezhep Erdogan, který vedl stranu spravedlnosti a rozvoje a stal se předsedou vlády na začátku století, se dokonce začal soustředit na kurdské voliče, kteří v té době vypadali docela extravagantně. Situace se však po zhoršení vztahů s EU uprostřed „desátého“ a převratu roku 2016 dramaticky změnila po zhoršení vztahů s EU. Turecké úřady pak pozastavily jednání o členství s Evropskou komisí. V souladu s tím byly zkráceny jakékoli ústupky Kurdamu.

Jejich vůdci byli vrženi do vězení, RPC byl opět vyhlášen teroristy a všichni, kdo je podporují - sponzory terorismu. Turecké jednotky začaly zasáhnout v kurdských pozicích v Iráku a Sýrii (kde kurdské ozbrojené oddělení pomáhají Spojeným státům bojovat proti radikálním islamistům, což k tomu přidává teplo a tak chrastící kotle Středního východu).

Také otázka podpory Kurdů téměř zpomalila zavedení Finska a Švédska do NATO, ale zde Ankara, nečekaně pro všechny, učinila ústupky. V jiných aspektech kurdské politiky však vláda Erdogan zastává nejvíce neslučitelné postavení. Kategoricky popírá státnost jak Kurdam, kteří žijí v Turecku (asi 20 milionů lidí), tak Syrský Kurdam (přibližně 3 miliony lidí). Turecké vojenské operace nyní provádějí operace proti RPC mimo zemi.

V Iráku se tedy od dubna koná vojenská operace, na rozdíl od vůle oficiálního Bagdádu. Ankara uvádí, že zasáhne výhradně na pozicích pracovní strany Kurdistánu (tj. Turecké Kurds “), a zároveň Irácké úřady obviňují Turky ze smrti civilistů. Turecká armáda také trpěla, takže 12. září turecké ministerstvo obrany vyhlásilo smrt čtyř své armády.

Vzhledem k počtu a určení Kurdů na jedné straně a nepřetržitému tureckému úřadům na druhé straně neexistuje řešení konfliktu v blízké budoucnosti. V důsledku kolapsu Osmanské říše, která prohrála první světovou válku, bylo území moderní Sýrské arabské republiky převedeno na vedení vítězné země. V roce 1930 byla vyhlášena syrská státnost.

Ve skutečnosti byla tato území kolonizována a stát s hlavním městem v Damašku obdržel skutečnou nezávislost po druhé světové válce. Ačkoli to zdědilo jeho jméno od silné monarchie na Středním východě starověkého světa, geografická jména zůstala z této Sýrie po více než 2 tisíce let historie. Ve skutečnosti byly na mapě nakresleny linie, které neodrážely skutečnou etnickou civilizaci a náboženské (což je obzvláště důležité).

Ačkoli 90% populace Sýrie jsou Arabové, kulturní divize je více mnohostranná. Mezi nimi je 73% sunnitských muslimů, 10% jsou křesťané a asi 16% Alaviti (šíitské sekty), do které patří vládnoucí dynastie. Zbytek, téměř 10%, jsou Kurdové, Arméni a další etnické skupiny. Otec současného prezidenta Sýrie Hafz Assad, který se chopil moci v roce 1970, se pokusil sladit veškerý tento konglomerát se světskou povahou státu a krutou represí.

Během potlačení povstání radikální islamistické (sunnitské směrové) „muslimské bratry“ v Ham v roce 1982 bylo tedy zabito asi 25 000 lidí. Politická stagnace, ve které se země setkala s 21. století. Po třicetiletém pravidle Assada Sr. a převodu moci na jeho syna pouze zhoršily stávající rozpory. Převod moci z otce na syna svědčil o jeho prakticky dynastickém charakteru.

V zemi, kde je uvedeno výše, je většina populace koncentrace veškeré moci v dynastii Alawit, což významně zhoršilo konfrontaci na etno-náboženské půdě. Sýrie nepřidala do Sýrie optimismus. Časy panararabismu, na nichž se konal režim Hafz Assad. Střední východ dvacátého století se setkal na pozadí rostoucího vlivu monarchií Perského zálivu, pro které byla konfrontace mezi šíitským Íránem relevantnější než izraelsko-palestinský konflikt.

A v průběhu času se tento trend pouze zvyšoval. Správní rada mladšího Assadu situaci pouze zhoršila. Pokusil se reformovat a transformovat „arabský socialismus“ na tržní ekonomiku. Bashar Assad eliminoval stávající státní monopoly, ale privatizace byla neprůhledná. Operátor Zakhari Luba na Středním východě poznamenává, že většina bývalých státních zdrojů se zaměřila na ruce blízko vládnoucího vrcholu.

Kromě toho v letech 2006–2010 přežila Sýrie také bezprecedentní sucho, které výrazně ovlivnilo hospodářskou situaci blahobytu populace. Tento stav, spolu se sociálními problémy, se podobal práškové hlaveň, která čeká pouze na její jiskru. Jiskra vypukla v roce 2011, kdy protestní vlna arabského jara dosáhla Sýrie. Několik teenagerů ve městě Deraa napsalo na zdi anti -vláknitý slogan.

Policie je zatkla a mučila je, že byla pobouřena příbuznými a známými dětmi, které přišly na demonstraci. Její zrychlení bylo pobouřeno již známými protestujícími, což způsobilo účinek podobný lavině. Nakonec všechno šlo na ozbrojené střety s vládními silami a zajetí rebelů pod kontrolou celých osad, které šířily myšlenky radikálního islámu.

Mezi nimi je Al-Káida, která vytvořila skupinu Jabgat An-Nugasra a islámský stát Irák, který byl dříve odložen od al-Káidy. Současně USA, Evropská unie a některé arabské státy uznaly syrskou vládu v exilu a pomohly jí vytvořit vlastní armádu od nejaktivnějších demonstrantů a defektorů vládních sil. Syrští Kurdové jsou samostatným velkým proudem opozičního hnutí Bashar al -assad. Četné menší skupiny se také postavily proti syrským úřadům.

Již v prvních měsících konfliktu celé města překročila povstalce, z nichž největší bylo město Aleppo. V reakci na to začal Assadův režim používat chemické zbraně proti povstalcům, zejména na území velkých měst, kde ji civilisté trpěli. V roce 2013 byly Spojené státy připraveny použít sílu proti syrským úřadům, ale Ruská federace byla opuštěna, která za dva roky zavedla jednotky v Sýrii.

V té době byl Assadův režim v obtížnosti a jeho pád se zdál docela reálný. Nejsilnější silou mezi různorodými rebelovými silami od roku 2014 však již byla Idilem, která ovládala území východní Sýrie a západního Iráku. Byla to hrozba příchodu k moci, kterou použili velmi radikální a krutý islamisté Ruské federace jako příležitost pro zavedení vojáků.

S pomocí ruského letectví a íránského zástupce do roku 2018 byly vládní síly schopny obnovit kontrolu nad většinou země. Na severovýchodě však byla v boji proti ISIL vytvořena nová síla - odloučení kurdského kurdského sebeobrany Peshmerga, podporované Spojenými státy, ale raději zničí Turecko. Ten nakonec představil své jednotky k vytvoření nárazníkové zóny mezi Kurdy a tureckými hranicemi.

Na jaře roku 2022 turecký prezident Recep Erdogan prohlásil svůj záměr rozšířit hranice kontrolovaného území, což jej ospravedlňuje pronásledováním bojovníků Kurdistánu. K tomu však dojde na území ovládaných Pashmerem. 17. srpna začalo ostřelování území určené tureckými úřady. Poté se začaly šířit zvěsti, že Erdogan se začal obnovuje s Basharem Assadem, ale oficiální Ankara je nyní vymítá. Nikdo nemůže říci, kolik války proti všem v Sýrii.

Na zemích tohoto státu na Středním východě ožilo mnoho skvělých hráčů. A to může zpozdit konflikt, který trvá déle než deset let. V sousedním Iráku není stabilita se Sýrií. Od konce 70. let dvacátého století. Tam si uzurpoval sílu Saddáma Husajna. V letech 1980-1988 vedl válku s hlavním nepřítelem Spojených států v regionu-íránu.

Po skončení války se Saddám rozhodl připojit Kuvajt, který způsobil vztek bývalým zámořským přátelům, v důsledku toho Spojené státy se spojenci porazily jednotky neopatrného diktátora v rámci UN 678, což umožnilo Kuvajtu Kuvajtu Státy uplatňují všechny prostředky k ukončení konfliktu. Již na jaře 1991 bylo přijato usnesení č.

687, které regulovalo další vztahy s Iráckými rány, byly proti státu uloženy, dokud zcela opustily zbraně hromadného ničení a zastavily represi proti svým vlastním lidem (v 80. letech 20. století kurdské osady (v 80. letech 20. století (v 80. letech 20. století, kurdské osady (v 80. letech 20. století. byly podrobeny straně režimu v 80. letech. Na severu země). To předpokládalo spolupráci s OSN o kontrole tohoto arzenálu.

Odstavec 34 tohoto usnesení definoval podmínky pro implementaci dokumentu. Dalších 12 let Irák byl v téměř úplné ekonomické izolaci. Nakonec se George Bush Jr. rozhodl v roce 2003 ukončit svého otce a přesunout Husajnův režim. Důvodem války byla neochota Iráku spolupracovat s OSN při kontrole kontroly zbraní nad hromadným ničením. To znamená, že porušení předsevzetí 687 a jednomyslně přijatá Radou OSN pro usnesení č.

1441, které podle USA a jejich spojenců uvedlo, že předchozí rezoluce byla porušena, včetně usnesení 687. tehdejší komentátor mezinárodního vydání. International Herald Tribune Dajuzi Ignatius. : Odzbrojení nebo zemřít. Odzbrojení by však nakonec vedlo k druhé možnosti, vzhledem k postoji k režimu obyčejných Iráčanů po letech státu v sankcích a represi. Spojené státy uvedly, že jim dalo povolení k uplatňování síly.

Zbraně hromadného ničení v Iráku však nebyly nalezeny. Americké jednotky byly staženy z Iráku v září 2010. Po de -occupaci země se Bagdád sám vyrovnal s geopolitickými výzvami regionu sám. V roce 2014 došlo k bývalým armádě a úředníkům Saddáma Husajna. Pod záštitou Idila se chopili západní části země a přestěhovali se do Bagdádu. Hlavní město bylo zachráněno íránským zástupcem v čele s generálem Kasmou Suleimani.

Od roku 2015 tedy hlavním důsledkem sedmileté okupace Iráku americkými jednotkami bylo zajetí země pod kontrolou íránu, hlavním nepřítelem Spojených států. Nakonec Washington vytvořil koalici desítek zemí a Irák byl propuštěn v roce 2017. Obzvláště zaznamenal v tomto boji Kurdů, kteří po vyhoštění IDIL z Iráku prohlásili svou vlastní zemi v jejich kompaktní rezidenci v jejich kompaktním pobytu.

Spojené státy a mezinárodní společenství, které mají přednost územní integritě Iráku, neuznaly kurdský stát. Irácká situace je však obtížná. Neexistuje žádná politická stabilita. Normální dialog mezi hlavními etno -religiálními skupinami - Sunites, Shiites a Kurds - také. Ačkoli v Iráku neexistují žádné aktivní boje, návrat ISIL (nebo radikálního islámu v jiné podobě) vypadá docela pravděpodobný, protože zhoršení situace v neuznaném Kurdistánu.

V současné době jsou v zemi masové anti -iránské demonstrace. Na konci srpna se demonstranti dokonce dostali do zelené zóny (vládní Korál v Bagdádu) po dokončení politické kariéry jako vůdce iráckých šíitů (pro-Američanů, nikoli proiranian) Muktada Al-Sadr. Poté byly při střetech s vládními silami zabity desítky lidí. Přestože je situace dočasně uklidněna, Irák je na pokraji další destabilizace s vážně předvídatelnými důsledky.

Protože konflikt není vyčerpán a žádná z politických skupin není připravena ustoupit mírové cestě. Na přelomu devatenáctého/xx století. Svět získal sílu sionistického hnutí, které vyznávalo myšlenku vrátit Židy do historické vlasti. Znamenalo to podřízené Osmanské říši a obývali (od VII století) Araby území Palestiny, ve kterém židovské státy existovaly v Millennium BC.

S přechodem území Palestiny pod britskou kontrolou nad výsledky první světové války se sionistické hnutí pouze zintenzivnilo. To způsobilo konflikty s místní arabskou populací a dokonce se v roce 1936 eskalovalo na tříleté arabské povstání, které britské jednotky potlačily. Britské úřady, které se chtěly vyhnout zbytečnému napětí v plnění regionu regionu, se Židy pokusily zpomalit proces urovnání území.

Všichni změnili druhou světovou válku, když významně emigroval významný počet zástupců židovského lidu. V roce 1945 byli sionisté podporováni Spojenými státy. Ukázalo se, že se blíží region britské nadvlády v regionu. Jeho budoucnost se však musela rozhodnout OSN. Byly připraveny dvě varianty Palestiny - Konfederace Arabů a Židů nebo vytvoření dvou nezávislých států. Na zasedání Valného shromáždění OSN 29.

listopadu 1947 byla přijata druhá možnost - vytvoření židovského státu, který měl obsadit 56,47% palestinské britské vlády, a arabský stát, který měl obsadit 43,53 % ze země. Jeruzalém musel zůstat pod mezinárodní kontrolou a otevřený oběma národům. Problém byl v tom, že v roce 1947 v Palestině žilo dvakrát tolik Arabů než Židé.

Jakmile Palestina opustila poslední britský voják vytvořil den před státem, Izrael vyhlásil válku najednou 6 arabských států - Egypt, Transjordan, Sýrie, Libanon, Saúdská Arábie a Jemen. První čtyři ze seznamu těchto zemí zavedli vojáky do Palestiny. To byla pouze první z celé série arabsko-izraelských válek, které se odehrály v XX století.

Skončilo to okupací židovského státu část území, která by podle usnesení Valného shromáždění OSN měla být arabština. Де-факто резолюція від 29 листопада 1947 р. так ніколи й не була втілена у життя. Практично після кожної нової агресії арабів проти єврейської держави, Ізраїль захоплював все новіші території.

Так, після Шестиденної війни 1967 р. Ізраїль окупував у кілька разів більшу територію, ніж його власна площа — Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан та Голанські висоти.

Уряд єврейської держави заявив, що поверне ці землі, якщо арабські держави визнають його право на існування. У відповідь араби почали масово вступати до лав утвореної у 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). У 70-80-х рр.

вона набула значної популярності серед світової спільноти, навіть попри те, що для досягнення своїх цілей не гребувала здійснювати теракти проти євреїв як у Палестині, так і за її межами. Врешті у 1988 р.

лідер ОВП Ясір Арафат оголосив про створення незалежної Палестинської держави. Бувши мудрим політиком, уже через місяць після того він відмовився від терористичної діяльності та почав шукати можливості для мирних переговорів з Ізраїлем. 13 вересня 1993 р.

у Вашингтоні за посередництва президента США Білла Клінтона Іцхак Рабин від імені Ізраїлю та Ясір Арафат від імені Палестини підписали угоду про утворення Палестинської автономії.

Після цього Ізраїль вивів свої війська з територій Західного берегу річки Йордан та Сектора Гази. Палестина отримала самоуправління, але не визнання. Обидва народи неоднозначно сприйняли цю угоду. 4 листопада 1995 р.

єврейський націоналіст убив прем’єра Рабина, помстившись за визнання Палестинської автономії. У наступні десятиліття Ізраїль неодноразово окуповував територію автономії. Проте до анексії більше не вдавався.

Водночас спірні території активно освоюються єврейськими колоністами. Врешті за підтримки США Ізраїль добився визнання значною кількості країн анексії Східного Єрусалиму та перенесення туди посольств (тобто фактичне визнання міста столицею єврейської держави). У 2020 р.

були підписані Авраамові угоди, що покликані нормалізувати відносини між Ізраїлем та арабськими країнами. За останні два роки між Ізраїлем та Палестиною відбулося два яскравих конфлікти із взаємними обстрілами територій та жертвами з обох сторін.

Останній завершився на початку серпня 2022 року черговим перемир’ям. Та чи протримається воно хоча б до наступного року? Остаточне завершення конфлікту у близькій перспективі не передбачається, оскільки не видно предмету для компромісу.

Проте, найімовірніше, Ізраїль знайде спосіб домовитися з провідними арабськими державами та анексує усі цінні землі регіону. При утворенні Закавказьких республік СРСР не врахував реального розселення місцевих етносів.

Коли радянська влада суттєво ослабла у 1988 році у місцях компактного проживання вірмен на території Азербайджанської РСР розпочалися сутички між вірменами та азербайджанцями. Це був перший міжетнічний конфлікт на території СРСР, який розпочався ще до його розпаду.

22 лютого 1988 р. після заяви Ради народних депутатів у Карабасі (20 лютого) про намір приєднатися до Вірменії в Аскерані (Нагірний Карабах) відбулася перша велика сутичка між вірменами та азербайджанцями. Останні заявили про двох загиблих.

У відповідь через 5 днів відбувся вірменський погром в м. Сумгаїті (передмістя Баку), де офіційно загинуло 32 людини, проте вірмени заявляють про сотні жертв.

Це стало поворотним моментом конфлікту, який до розпаду СРСР залишався вуличним (тобто не було прямих військових зіткнень). Вірмени почали залишати Азербайджан, натомість азербайджанці тікали з Вірменії та Карабаху.

З розпадом СРСР протистояння переросло у повноцінну війну між обома державами, яка завершилася повною перемогою Вірменії — було окуповано близько 20% території Азербайджану. Близько мільйона людей стало біженцями (870 тис.

азербайджанців покинули регіон конфлікту та саму Вірменію, а близько 300 тис. вірмен покинули Азербайджан). Єреван не став анексовувати окуповані території.

Він не визнав незалежність Карабаху, але залишив окупованими крім самої невизнаної республіки ще й "буферні райони", що сполучають Вірменію з регіоном. До 2020 року жодна держава світу так і не визнала Карабах.

Проте конфлікт був замороженим і де-факто Нагірний Карабах контролювався Вірменією, хоча відповідно до норм міжнародного права усі ці райони є і були законними територіями Азербайджану. При цьому владу в самій Вірменії контролював "карабаський клан".

Саме в Степанакерті (столиці невизнаного Карабаху) народилися другий та третій президенти Вірменії Роберт Кочарян та Серж Саргсян, які встановили авторитарний режим правління у країні з 1998 по 2018 роки.

За два десятиліття замороження конфлікту багатий нафтою Азербайджан суттєво переозброївся. Баку цікавив доступ до передових військових технологій, який він отримав, співпрацюючи з Ізраїлем, Туреччиною і, що цікаво, продовжуючи зберігати дружні відносини з РФ.

Москва постачала озброєннями обидві сторони. Інша річ, що для Вірменії РФ була чи не єдиним постачальником. Вперше свої м'язи Баку продемонстрував у 2016 р. Тоді азербайджанська армія зайняла кілька прикордонних висот.

Сприятливі часи для повномасштабного наступу настали після падіння в результаті масових протестів "карабаського клану" у Вірменії. Новий прем’єр-міністр країни Нікол Пашинян сам не мав жодного стосунку до Карабаху. Також він виявився достатньо далеким до Путіна.

У той самий час Азербайджан суттєво зблизився з Туреччиною, яка стала новим регіональним лідером. Кращих умов годі було чекати, і наприкінці вересня 2020 року азербайджанська армія пішла в наступ.

В результаті 44-денної війни Баку повернув під свій контроль усі "буферні райони" та частину Карабаху. Решту території невизнаної республіки зайняли російські миротворці.

Після підписання угоди у листопаді 2020 року вірмени масово залишали території, що мали відійти Азербайджану.

Журналісти фіксували факти спалення власної нерухомості, також вивозилися навіть вікна та двері з кафе, ресторанів, за вірменський кордон переганяли череди корів та овець. Звільнені території заселяють азербайджанці.

Символом нового життя офіційний Баку прагне зробити місто Шуша (взяття якого азербайджанськими військами на початку листопада 2020 році визначило переможця війни).

За менше як рік часу Азербайджан встиг спорудити пряму дорогу з Баку до міста та звести у ньому новий аеропорт.

Проте відкритими залишаються питання збереження вірменської культурної спадщини, адже цей народ віддавна проживав на цих землях і залишив чимало архітектурних пам’яток.

Показовою може стати ситуація з реставрацією Собору Святого Христа Всеспасителя, який постраждав від бойових дій. Азербайджанська влада обіцяє його реставрувати, відповідно до радянських документів, де не містяться згадки про вірмен.

Також у місті швидкими темпами споруджуються мечеті. З 2020 року сторони періодично обстрілюють одна одну. Останніми днями відбувається чергове загострення.

Воно вирізняється тим, що обстріли відбуваються вже не на спірних територіях, а безпосередньо на Вірмено-азербайджанському кордоні. Фокус стежить за розвитком подій. Наразі конфлікт знову заморожено, проте вже на умовах Азербайджану.

Вірменія повністю втратила контроль за усіма окупованими на початку 90-х рр. територіями. Проте частину Карабаху разом з невизнаною столицею контролюють російські миротворці.

Таким чином, господар Кремля продемонстрував, що Москва не бажає однозначного вирішення будь-якого конфлікту у регіонах, де вона зберігає свій вплив.

Проте є версія, що на зупинку Азербайджанського наступу не так вплинула Москва, як перемога на виборах президента США Джо Байдена, який називає себе "другом усіх вірмен". Що буде, якщо конфігурація сил за океаном знову зміниться — питання риторичне.

Після Першої світової війни Сербія як одна з країн-переможниць об’єднала народи Балкан у Королівство сербів, хорватів і словенців, яке у 1929 р. змінило назву на нейтральнішу — Югославія.

Де-факто домінуючу позицію в ньому займали серби, хоча декларувалась ідея об’єднання південних слов’ян в одну державу (звідси й назва). Але населення Югославії було вже надто строкатим.

Самі серби — православні християни, словенці та хорвати — католики, а босняки (південнослов’янський народ, який живе переважно в Боснії і Герцеговині та у прикордонні між Сербією й Чорногорією) — мусульмани.

Така збірна солянка проживала відносно мирно в умовах диктатури (упродовж 1945-1980 рр. країною залізною рукою управляв Йосип Броз Тіто).

Проте з ослабленням соціалістичного блоку й падінням авторитарних режимів у Східній Європі, ослабла влада й у Югославії (сама країна упродовж Холодної війни лавірувала між обома ворогуючими блоками). Це призвело до ефекту чайника, що вибухнув.

Накопичені десятиліттями суперечності між строкатим населенням держави вилилося у криваві етнічні чистки у різних регіонах країни, яка розпадалася.

Коли у 1991 році югославські республіки почали проголошувати суверенітет, виявилося що на території деяких з них компактно проживають серби, які стали сепаратистами у сепаратистських республіках. Така ж доля спіткала і сербів, що проживали у Боснії та Герцоговині.

Після того як новоутворену державу визнав увесь світ, серби почали фактично громадянську війну проти мусульман та католиків, що населяли країну.

Війна тривала три роки й супроводжувалася жорстокими етнічними чистками апогеєм яких стала різанина у Сребрениці, що сталася в липні 1995 р. Тоді сербські збройні формування вбили близько 8 тис. боснійців-мусульман чоловічої статі.

Врешті восени 1995 року США запросили сторони на переговори, які протривали близько місяця на закритій військовій базі у Дейтоні. Тоді серед журналістів ходив жарт, що політиків не випускали з бази, поки вони не домовляться.

У такий спосіб побачили світ Дейтонські угоди, за якими державна влада була порівну розділена між трьома етнорелігійними групами — православними сербами, босняками-мусульманами та католиками, якими переважно є хорвати.

При цьому, босняки та хорвати були об’єднані в одну адміністративну одиницю, що займає 51% території держави, відповідно сербська автономія охопила 49% площі країни. Тобто хоча членів президії є три, автономних адміністративних утворень — лише два.

Обоє з них наділені своєю вертикаллю влади. Католико-мусульманська територія делегувала двох представників до вищого виконавчого органу — президії (що заміняє президента), а Сербська Країна — одного. Тобто в державі замість президента утворився триєдиний глава.

А розсудити їх мав спецпредставник ООН, який практично зосередив у своїх руках політичну владу. Цікаво, що конституція Боснії та Герцоговини виявилася додатком до Дейтонських угод.

Наступна чверть століття існування цієї держави показала неефективність такої системи державної влади. Адже президія демонструвала вкрай низьку функціональність. Фактично кожна автономія керувалася окремо.

Це лише віддаляло країну від католико-мусульманського конгломерату. У 2021 році Росія заблокувала призначення чергового представника ООН, що з новою силою запалило конфлікт. Боснійські серби всю осінь демонстрували м'язи, проводячи військові навчання.

Допомогти "братам" готовий і Белград. Зараз лідер боснійських сербів Мілорад Додік повертається до риторики погроз напередодні парламентських виборів у країні, що мають відбутися 2 жовтня. З великою ймовірність тоді можна очікувати чергової хвилі загострення ситуації.

Багато в чому подальша доля регіону залежить від результатів війни в Україні. Сербський реваншизм доволі значний, що сприяє потенційному розгортанню конфлікту, проте у випадку поразки РФ Сербія сама не наважиться на ескалацію.

Активні бойові дії тривають в Центральноафриканській республіці з 2013 року. Тоді повстанці звинуватили чинного президента Франсуа Бозізе у недотриманні мирних угод, які були підписані у 2007 році. За ними влада гарантувала амністію учасникам повстанської групи Seleka.

У такий спосіб припинилося попереднє загострення, яке тривало з 2001 року. У 2013 р. повстанці рушили на столицю Бангі та почали терор проти немусульманського населення (більшість групи Seleka — мусульмани).

У відповідь християни республіки почали формувати загони самооборони, які теж запам'яталися етнічними чистками проти представників інших етнорелігійних груп.

Реагуючи на ці криваві події, ООН ввела ембарго на постачання зброї до країни, а Франція ввела війська для захисту законного уряду.

Проте більшість території країни залишилися під контролем християнських та мусульманських повстанських угрупувань, які продовжили воювати між собою. Місія французьких військових завершилася через три роки.

Одразу після виводу французького контингенту повстанці Seleka намагалися зашкодити вступити на посаду новообраному президенту Фостен-Аршану Туадера. Тоді керівник країни звернувся за допомогою до Російської Федерації.

Москва залюбки прийняла запит в обмін на контроль за корисними копалинами країни — переважно золотом та діамантами. Навчальна російська військова місія була затверджена ООН у 2017 р. Офіційно російські військові інструктори готують персонал урядової армії ЦАР.

Проте за неофіційною інформацією у країні також діють спецпідрозділи так званої приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер", які охороняють місця видобутку корисних копалин, зокрема, діамантові шахти.

У 2018 році бійці компанії Вагнера "засвітили" свою базу, якою виявилася колишня резиденція імператора Центральноафриканської імперії, диктатора-людожера Бокасси, що правив країною 50 років тому.

Влітку того ж року неподалік цього місця за загадкових обставин було вбито членів російської знімальної групи, які за день до своєї смерті заїжджали на цю базу з метою зняти сюжет до документального фільму про ПВК "Вагнер", проте їм не дозволили проводити зйомки через начебто відсутню акредитацію.

Журналіст Орхан Джемаль, оператор Кирило Радченко та режисер Олександр Расторгуєв займалися зйомкою фільму про вагнерівців у ЦАР на замовлення "Центру управління розслідуваннями" російського опозиціонера та колишнього олігарха Михайла Ходорковського.

30 липня 2018 року їх тіла знайшли на дорозі неподалік міста Сібю, що знаходиться на 200 км на північ від столиці країни м. Бангі.

Спершу вважалося, що їх вбили з метою пограбування, проте через кілька місяців близькі до Михайла Ходорковського приватні розслідувачі заявили, що до вбивства причетні саме члени ПВК "Вагнер".

У січні 2022 року посол РФ у ЦАР заявив, що знімальну групу вбили представники місцевого угрупування повстанців. Питання щодо цього загадкового вбивства залишається відкритим.

Зважаючи на високий рівень недовіри між різними суб'єктами розслідуваннями, навряд чи колись буде представлена версія подій, що задовольнить усіх зацікавлених. У 2019 р. за допомогою найманців уряд ЦАР, завдавши ударів по силах повстанців, всадив їх за стіл переговорів.

Було підписано Хартумське перемир’я із 14 повстанськими групами. Напередодні чергових виборів у 2021 р. Франсуа Бозізе був відсторонений від виборів через накладені на нього санкції ООН у зв’язку зі звинувачення у порушенні прав людини.

Тоді він разом з 6-ма повстанськими групами оголосив про намір зірвати вибори (цікаво, що це ті ж мусульманські бойові загони, що воювали з Бозізе у 2013 році!).

Проти них виступили урядова армія і, за неофіційними джерелами, та сама група Вагнера, яка наростила сили шляхом переведення підрозділів з Лівії та інших африканських держав.

Навесні вагнерівці завдали поразки повстанським силам та впритул наблизилися до їх опорних пунктів. При цьому міжнародні організації звинувачують ПВК "Вагнер" у численних випадках незаконних викрадень людей, катуванні та інших формах порушення основних прав людини.

Після початку російського вторгнення в Україну ЄС та Франція припинили надавати фінансову допомогу уряду ЦАР, поки він не доведе, що ці кошти не спрямовуються на оплату послуг найманців.

Проте схоже, що російські найманці вже самі себе забезпечують — останні пів року з ЦАР надходить інформація про розграбування золотодобувних шахт бойовиками ПВК про це раніше заявляв і Державний секретар США.

Хоча вперше за двадцять років уряду вдалося суттєво надламати сили повстанців, швидкої розв’язки у війні не видно. Ще більш туманним видається майбутнє присутності російських найманців у ЦАР тоді, коли Москва потребує їхніх послуг в Україні.

У світі зараз достатньо багато активних гарячих конфліктів. В них усіх різна історія та свої особливості й колорит. Проте є й спільні риси.

У кожному з описаних конфліктів окрім безпосередніх учасників присутні ще й "сторонні гравці" — регіональні держави або світові гегемони, які не беруть безпосередньої участі, проте суттєво впливають на їх перебіг.